Віктор Морозов
Про себе, музиканта і перекладача, Віктор Морозов розповідає так: «За гороскопом я Близнюки, а це вже передбачає поєднання двох особистостей. Тож одна із них – це музикант, а інша – перекладач. От вони і діляться між собою. Коли музикантові набридає грати на гітарі, то перекладач береться за свою працю. І навпаки. Раніше ж я був здебільшого музикантом, із вкрапленнями перекладача. А вже з 2000-го року все стабілізувалося, і мені вдається поєднувати…
Коли ми перекладали «Гаррі Поттера» (я кажу «ми», бо вважаю, що це наша спільна з Іваном Малковичем робота), то нам важливими були і якість, і швидкість. Хотіли, щоб український переклад вийшов раніше, аніж російський. Я взагалі мав ідею українізувати всю нашу молодь книжками про Гаррі Поттера. Коли на Заході вже вийшов про нього навіть фільм, то російського й українського перекладів книги ще не було. Я подумав, що вийде у нас тут цей фільм – діти кинуться шукати книжку – і натраплять на український переклад. На жаль, перші книжки вийшли запізно. Але потім ми вже випереджали. Ще досі отримую зворушливі листи від дітей чи їхніх батьків зі Східної і Південної України. Пишуть, що, прочитавши в моєму перекладі «Гаррі Поттера», російськомовні діти почали цікавиться й іншими книгами українською, відчули себе українцями…
Все моє життя складається з «невипадкових випадковостей», починаючи з того, що в дитинстві я зненавидів музику. Батьки бачили мене музикантом, тому віддали на фортепіано до музичної школи. Треба було грати гами, а я не люблю одноманітності. За рік почав бунтувати. Батько й мати сказали «добре» і відправили на баян. З ним відмучився ще два роки. Потім вони поїхали у тривале відрядження, а я лишився з бабою та дідом. Влаштував революцію. Заявив, що з музикою – кінець. Коли десь її чув, це були тортури. Закинув музикування років на сім, а тоді «випадково» почув, як старший двоюрідний брат наспівує круті англомовні шлягери, «випадково» знайшов на горищі стару напіврозбиту гітару і почав на ній «трумкати», навіть не знаючи, який має бути гітарний стрій. Тоді «випадково» вступив на факультет іноземних мов Львівського університету (бо перед цим усе життя мріяв стати льотчиком) лише тому, що мені було цікаво знати, про що ж співається в тих англомовних шлягерах. Коли я вже писав дипломну роботу, бо до завершення навчання на останньому курсі залишалося якихось кілька місяців, і мені «світила» ду-у-уже цікава перспектива отримати скерування до якоїсь сільської школи, люб'язні достойники з Комітету Глибокого Буріння (тобто – КДБ) «випадково» вирішили врятувати мене від подібної перспективи. Вони запропонували ректору університету достроково припинити моє навчання (себто виключити мене з альма-матер), мотивуючи це моєю участю в самвидавному альманасі «Скриня», який було вилучено під час арештів дисидентів 1972 року. Завдяки їхній прозорливості замість учительської кар'єри я присвятив себе музичній...
На мою думку, великою помилкою є намагання штучно зберегти «цнотливість» і «благопристойність» української естради, доводячи, скажімо, що рок-музика – це абсолютно чужорідне для нас явище, яке не приживеться на нашому національному грунті. Цим можна досягти лише того, що молодь, залишаючись байдужою до тих пісень, які пропонують їй «мудрі» знавці наших смаків, почне поглинати продукцію західної масової культури, не завжди відчуваючи різницю між творами високого художнього рівня і ефектними, але примітивними і пустопорожніми шлягерами. Для того, щоб піднести репутацію української естради, необхідно насамперед зробити її якомога різноманітнішою за жанрами, від рок-музики до авторської пісні та «співаної поезії», не орієнтуючись при цьому ні на Захід, ні на Схід і не копіюючи, а шукаючи ритмічні, інтонаційні, темброві структури, притаманні саме українській пісні. Для цього треба глибоко вивчати фольклор, особливо старовинні, архаїчні його зразки, такі, як колядки, щедрівки, гаївки тощо. Потрібно також аналізувати українську барокову музику і поезію, творчість кобзарів, лірників, мандрівних спудеїв, дяків, адже саме там, очевидно, корені національної авторської пісні, на відміну від традицій російських бардів (Окуджава, Висоцький) або польської «співаної поезії» (Чеслав Нємен, Марек Грехута).
Свої творчі завдання якраз і бачу в тому, щоб розірвати надто вузькі рамки української естрадної пісні, зробити її жанрово різноманітнішою, сучаснішою за формою, глибокою за змістом. Працюю я нині переважно в жанрі «співаної поезії». Цьому жанрові я приділяю особливу увагу, адже після нескінченних стереотипів псевдофольклору (гай-розмай, чічка-смерічка) молодь прагне зустріти в пісні серйозну думку, почути відповіді на гострі питання сьогодення. Деякою мірою творчість бардів постає як заперечення бездумної і примітивної розважальної естради або «музики для ніг». Тому мені найбільш близька аудиторія людей, яким набридли стереотипи традиційної української естради, які цінують і розуміють поезію, причому поезію складну, асоціативно-метафоричну.
Коли ми перекладали «Гаррі Поттера» (я кажу «ми», бо вважаю, що це наша спільна з Іваном Малковичем робота), то нам важливими були і якість, і швидкість. Хотіли, щоб український переклад вийшов раніше, аніж російський. Я взагалі мав ідею українізувати всю нашу молодь книжками про Гаррі Поттера. Коли на Заході вже вийшов про нього навіть фільм, то російського й українського перекладів книги ще не було. Я подумав, що вийде у нас тут цей фільм – діти кинуться шукати книжку – і натраплять на український переклад. На жаль, перші книжки вийшли запізно. Але потім ми вже випереджали. Ще досі отримую зворушливі листи від дітей чи їхніх батьків зі Східної і Південної України. Пишуть, що, прочитавши в моєму перекладі «Гаррі Поттера», російськомовні діти почали цікавиться й іншими книгами українською, відчули себе українцями…
Все моє життя складається з «невипадкових випадковостей», починаючи з того, що в дитинстві я зненавидів музику. Батьки бачили мене музикантом, тому віддали на фортепіано до музичної школи. Треба було грати гами, а я не люблю одноманітності. За рік почав бунтувати. Батько й мати сказали «добре» і відправили на баян. З ним відмучився ще два роки. Потім вони поїхали у тривале відрядження, а я лишився з бабою та дідом. Влаштував революцію. Заявив, що з музикою – кінець. Коли десь її чув, це були тортури. Закинув музикування років на сім, а тоді «випадково» почув, як старший двоюрідний брат наспівує круті англомовні шлягери, «випадково» знайшов на горищі стару напіврозбиту гітару і почав на ній «трумкати», навіть не знаючи, який має бути гітарний стрій. Тоді «випадково» вступив на факультет іноземних мов Львівського університету (бо перед цим усе життя мріяв стати льотчиком) лише тому, що мені було цікаво знати, про що ж співається в тих англомовних шлягерах. Коли я вже писав дипломну роботу, бо до завершення навчання на останньому курсі залишалося якихось кілька місяців, і мені «світила» ду-у-уже цікава перспектива отримати скерування до якоїсь сільської школи, люб'язні достойники з Комітету Глибокого Буріння (тобто – КДБ) «випадково» вирішили врятувати мене від подібної перспективи. Вони запропонували ректору університету достроково припинити моє навчання (себто виключити мене з альма-матер), мотивуючи це моєю участю в самвидавному альманасі «Скриня», який було вилучено під час арештів дисидентів 1972 року. Завдяки їхній прозорливості замість учительської кар'єри я присвятив себе музичній...
На мою думку, великою помилкою є намагання штучно зберегти «цнотливість» і «благопристойність» української естради, доводячи, скажімо, що рок-музика – це абсолютно чужорідне для нас явище, яке не приживеться на нашому національному грунті. Цим можна досягти лише того, що молодь, залишаючись байдужою до тих пісень, які пропонують їй «мудрі» знавці наших смаків, почне поглинати продукцію західної масової культури, не завжди відчуваючи різницю між творами високого художнього рівня і ефектними, але примітивними і пустопорожніми шлягерами. Для того, щоб піднести репутацію української естради, необхідно насамперед зробити її якомога різноманітнішою за жанрами, від рок-музики до авторської пісні та «співаної поезії», не орієнтуючись при цьому ні на Захід, ні на Схід і не копіюючи, а шукаючи ритмічні, інтонаційні, темброві структури, притаманні саме українській пісні. Для цього треба глибоко вивчати фольклор, особливо старовинні, архаїчні його зразки, такі, як колядки, щедрівки, гаївки тощо. Потрібно також аналізувати українську барокову музику і поезію, творчість кобзарів, лірників, мандрівних спудеїв, дяків, адже саме там, очевидно, корені національної авторської пісні, на відміну від традицій російських бардів (Окуджава, Висоцький) або польської «співаної поезії» (Чеслав Нємен, Марек Грехута).
Свої творчі завдання якраз і бачу в тому, щоб розірвати надто вузькі рамки української естрадної пісні, зробити її жанрово різноманітнішою, сучаснішою за формою, глибокою за змістом. Працюю я нині переважно в жанрі «співаної поезії». Цьому жанрові я приділяю особливу увагу, адже після нескінченних стереотипів псевдофольклору (гай-розмай, чічка-смерічка) молодь прагне зустріти в пісні серйозну думку, почути відповіді на гострі питання сьогодення. Деякою мірою творчість бардів постає як заперечення бездумної і примітивної розважальної естради або «музики для ніг». Тому мені найбільш близька аудиторія людей, яким набридли стереотипи традиційної української естради, які цінують і розуміють поезію, причому поезію складну, асоціативно-метафоричну.
На сторінці використано інформацію та фрагменти текстів з: mo-productions.com, uk.wikipedia.org, tvoemisto.tv, day.kyiv.ua, rozmova.wordpress.com
Віктор Євгенович Морозов — український співак, композитор, перекладач — народився 15 червня 1950 року в місті Кременець Тернопільської області.
Віктор навчався у Львівському університеті, на останньому курсі був виключений за публікацію в самвидавному альманасі «Скриня» (серед авторів — Григорій Чубай, Микола Рябчук, Олег Лишега, Роман Кісь та ін.). Якраз постать Григорія Чубая та участь у «Скрині» стали одними з найвагоміших чинників у формуванні світогляду Віктора Морозова. Як згадує він сам у спогадах, присвячених Чубаю: «Саме Гриць назавжди прищепив мені імунітет до провінційности, банальности, second-hand-овости у поезії, музиці, взагалі у розумінні та сприйнятті мистецтва. Адже дискусії та суперечки в його хаті велися навколо творчості Еліота, Павнда, Сильвії Плат, ми слухали музику європейського рівня, ми намагалися, попри всі совдепівські перепони, доторкнутися душею до всього найсвіжішого, авангардового, модерного, що з'являлося тоді у малярстві — Далі, Міро, Архипенко, в літературі — Маркес, Кортасар, Лагерквіст, та в інших мистецьких жанрах.
Вже значно пізніше, коли я нарешті отримав змогу побувати в багатьох країнах світу, я здивовано відзначив для себе, що попри всю замкнутість і «залізнозавісність» країни, в якій ми всі тоді перебували, нам пощастило втримати руку на пульсі тогочасного мистецького життя світу. Ми, фактично, зуміли не перетворитися на забитих хуторян, які перелякано позирають здалеку на дійство, що розгортається десь там, на головній сцені. Ні, ми також брали участь у цій грі, у цій виставі, брали й беремо».
Віктор розпочав свою музичну кар'єру на початку сімдесятих у Львові, створивши одні з найперших українських рок-груп – «Quo Vadis» в 1971 році й «Арніку» в 1972. Від 1976 року Віктор працював солістом ансамблю «Ватра», а 1979 року став солістом популярної «Смерічки». Завдяки цьому він мав можливість тісно співпрацювати з багатьма відомими співаками й композиторами, такими як Ігор Білозір, Оксана Білозір, Віка, Назарій Яремчук, Володимир Івасюк та іншими. З цими ансамблями Віктор також мав змогу подорожувати, представляючи Україну й колишній Радянський Союз на багатьох міжнародних музичних фестивалях.
Віктор Морозов — лауреат першого фестивалю «Червона Рута» (1989 рік).
У 1988 разом з Андрієм Панчишиним та Юрієм Винничуком він заснував львівський театр-студію «Не журись!», що став відомим завдяки яскравій політичній сатирі та відродженню заборонених в СРСР пісень січових стрільців. Під час однієї з вистав театру «Повіяв вітер степовий» 5 жовтня 1989 зі сцени вперше був виконаний нелегальний на той час гімн України «Ще не вмерла України...».
На початку 90-х років разом із гітаристом-віртуозом та композитором Олегом Яремою Віктор Морозов започаткував новий музично-акустичний проект під назвою «Четвертий кут» (до першого складу проекту входив також скрипаль і звукорежисер Роман Лозинський). Віктор продовжує виступати як соліст, а також із театром «Не журись!», групами «Четвертий кут», «Мертвий півень» і «Батяр-бенд Галичина».
Віктор Морозов — автор численних пісень на вірші сучасних українських поетів (зокрема Ліни Костенко, Костянтина Москальця, Юрія Андруховича, Віктора Неборака, Олега Лишеги та ін.). Його музична дискографія складається майже з 20 альбомів.
Впродовж своєї кар'єри Віктор виступав перед глядачами Австралії, Англії, Арґентини, Афганістану, Бельгії, Бразилії, Індії, Канади, Лаосу, Латвії, Литви, Македонії, Німеччини, Параґваю, Польщі, Росії, США та інших країн.
Завдяки своїй популярності Віктор мав змогу працювати в різних мистецьких жанрах — на радіо (один із авторів і ведучий «Хіт-параду студії Лева» разом зі Стефком Оробцем), на телебаченні (ведучий популярної програми «Ви нам писали» разом з Оксаною Білозір), на сцені (як актор, а також як ведучий багатьох концертів і фестивалів).
Крім музичної діяльності, Віктор Морозов відомий і як перекладач. Він перекладає з португальської та англійської мов. Перші переклади були опубліковані 20 років тому в часописі «Всесвіт». Найвідоміші його переклади з англійської — це світовий бестселер Джоан К. Ролінг про Гаррі Поттера. Віктор переклав усі сім книжок цієї серії (4-у книгу «Гаррі Поттер і келих вогню» - разом із Софією Андрухович). Крім серії книг про Гаррі Поттера Віктор Морозов переклав «Алхімік», «Вероніка вирішує померти» та інші книги Пауло Коельйо; «Чарлі і шоколадна фабрика» та «Великий Дружній Велетень» Роальда Дала; «Несподівана вакансія» та «Фантастичні звірі: Злочини Гріндельвальда» Джоан Ролінг; «Фієста. І сонце сходить», «Прощавай, зброє», «Мати і не мати» Ернеста Гемінгвея та інші світові бестселери.
Віктор навчався у Львівському університеті, на останньому курсі був виключений за публікацію в самвидавному альманасі «Скриня» (серед авторів — Григорій Чубай, Микола Рябчук, Олег Лишега, Роман Кісь та ін.). Якраз постать Григорія Чубая та участь у «Скрині» стали одними з найвагоміших чинників у формуванні світогляду Віктора Морозова. Як згадує він сам у спогадах, присвячених Чубаю: «Саме Гриць назавжди прищепив мені імунітет до провінційности, банальности, second-hand-овости у поезії, музиці, взагалі у розумінні та сприйнятті мистецтва. Адже дискусії та суперечки в його хаті велися навколо творчості Еліота, Павнда, Сильвії Плат, ми слухали музику європейського рівня, ми намагалися, попри всі совдепівські перепони, доторкнутися душею до всього найсвіжішого, авангардового, модерного, що з'являлося тоді у малярстві — Далі, Міро, Архипенко, в літературі — Маркес, Кортасар, Лагерквіст, та в інших мистецьких жанрах.
Вже значно пізніше, коли я нарешті отримав змогу побувати в багатьох країнах світу, я здивовано відзначив для себе, що попри всю замкнутість і «залізнозавісність» країни, в якій ми всі тоді перебували, нам пощастило втримати руку на пульсі тогочасного мистецького життя світу. Ми, фактично, зуміли не перетворитися на забитих хуторян, які перелякано позирають здалеку на дійство, що розгортається десь там, на головній сцені. Ні, ми також брали участь у цій грі, у цій виставі, брали й беремо».
Віктор розпочав свою музичну кар'єру на початку сімдесятих у Львові, створивши одні з найперших українських рок-груп – «Quo Vadis» в 1971 році й «Арніку» в 1972. Від 1976 року Віктор працював солістом ансамблю «Ватра», а 1979 року став солістом популярної «Смерічки». Завдяки цьому він мав можливість тісно співпрацювати з багатьма відомими співаками й композиторами, такими як Ігор Білозір, Оксана Білозір, Віка, Назарій Яремчук, Володимир Івасюк та іншими. З цими ансамблями Віктор також мав змогу подорожувати, представляючи Україну й колишній Радянський Союз на багатьох міжнародних музичних фестивалях.
Віктор Морозов — лауреат першого фестивалю «Червона Рута» (1989 рік).
У 1988 разом з Андрієм Панчишиним та Юрієм Винничуком він заснував львівський театр-студію «Не журись!», що став відомим завдяки яскравій політичній сатирі та відродженню заборонених в СРСР пісень січових стрільців. Під час однієї з вистав театру «Повіяв вітер степовий» 5 жовтня 1989 зі сцени вперше був виконаний нелегальний на той час гімн України «Ще не вмерла України...».
На початку 90-х років разом із гітаристом-віртуозом та композитором Олегом Яремою Віктор Морозов започаткував новий музично-акустичний проект під назвою «Четвертий кут» (до першого складу проекту входив також скрипаль і звукорежисер Роман Лозинський). Віктор продовжує виступати як соліст, а також із театром «Не журись!», групами «Четвертий кут», «Мертвий півень» і «Батяр-бенд Галичина».
Віктор Морозов — автор численних пісень на вірші сучасних українських поетів (зокрема Ліни Костенко, Костянтина Москальця, Юрія Андруховича, Віктора Неборака, Олега Лишеги та ін.). Його музична дискографія складається майже з 20 альбомів.
Впродовж своєї кар'єри Віктор виступав перед глядачами Австралії, Англії, Арґентини, Афганістану, Бельгії, Бразилії, Індії, Канади, Лаосу, Латвії, Литви, Македонії, Німеччини, Параґваю, Польщі, Росії, США та інших країн.
Завдяки своїй популярності Віктор мав змогу працювати в різних мистецьких жанрах — на радіо (один із авторів і ведучий «Хіт-параду студії Лева» разом зі Стефком Оробцем), на телебаченні (ведучий популярної програми «Ви нам писали» разом з Оксаною Білозір), на сцені (як актор, а також як ведучий багатьох концертів і фестивалів).
Крім музичної діяльності, Віктор Морозов відомий і як перекладач. Він перекладає з португальської та англійської мов. Перші переклади були опубліковані 20 років тому в часописі «Всесвіт». Найвідоміші його переклади з англійської — це світовий бестселер Джоан К. Ролінг про Гаррі Поттера. Віктор переклав усі сім книжок цієї серії (4-у книгу «Гаррі Поттер і келих вогню» - разом із Софією Андрухович). Крім серії книг про Гаррі Поттера Віктор Морозов переклав «Алхімік», «Вероніка вирішує померти» та інші книги Пауло Коельйо; «Чарлі і шоколадна фабрика» та «Великий Дружній Велетень» Роальда Дала; «Несподівана вакансія» та «Фантастичні звірі: Злочини Гріндельвальда» Джоан Ролінг; «Фієста. І сонце сходить», «Прощавай, зброє», «Мати і не мати» Ернеста Гемінгвея та інші світові бестселери.
На сторінці використано відео з youtube-каналів: VIDIA, Markian Radomskiy, Варіанти Львів, friendofpotkoorok
Фото: Vasyl Stefurak, Видавництво «Абабагаламага», New Ukrainian Wave Passaic, Artem Skoryna, Джигар Тетяна
Бажаєте зв'язатися з нами? Натисніть, щоб створити повідомлення.