Валерій Марченко
«Валерій Марченко – кобзар, – пише Віктор Сироватський, – в його крові – полин українського степу, мед полонин і гірка сіль Чумацького шляху. Валерій Марченко – псаломщик, до тремтіння видихає подячну пісню. Валерій Марченко – поцілований в тім'ячко птах Божий, чия душа тріпоче від пишноти світу, а серце спливає гарячими сльозами любові».
Марченко Валерій Григорович народився 21 листопада 1961 року в місті Дубно Рівненської області. З 1979 року живе в місті Рівне.
Писати пісні на свої вірші почав ще в шкільні роки.
Член Рівненського клубу авторської пісні з 1982 року, з 1988 року – керівник клубу.
Пісні пише українською, російською мовами, а співає навіть на романі (ромська).
Лауреат фестивалів авторської пісні: Вінницький фестиваль авторської пісні (1984 р.), II республіканський фестиваль авторської пісні БРСР в Мінську (1988 р.), фестиваль авторської пісні в Дніпропетровську (1989 р.), фестиваль «Оберіг» в Луцьку (1992 р.), фестиваль авторської пісні «Славутич» в Чернігівській області (1998 р.), 5-й фестиваль авторської пісні в Піщаному (1999 р.), фестиваль «Балаклавські канікули» в Криму (2001 р.), 35-й фестиваль імені В.Грушина (2008 р.). Організатор 4-х фестивалів «Зустрічі друзів» в м. Рівне.
Писати пісні на свої вірші почав ще в шкільні роки.
Член Рівненського клубу авторської пісні з 1982 року, з 1988 року – керівник клубу.
Пісні пише українською, російською мовами, а співає навіть на романі (ромська).
Лауреат фестивалів авторської пісні: Вінницький фестиваль авторської пісні (1984 р.), II республіканський фестиваль авторської пісні БРСР в Мінську (1988 р.), фестиваль авторської пісні в Дніпропетровську (1989 р.), фестиваль «Оберіг» в Луцьку (1992 р.), фестиваль авторської пісні «Славутич» в Чернігівській області (1998 р.), 5-й фестиваль авторської пісні в Піщаному (1999 р.), фестиваль «Балаклавські канікули» в Криму (2001 р.), 35-й фестиваль імені В.Грушина (2008 р.). Організатор 4-х фестивалів «Зустрічі друзів» в м. Рівне.
How to Share With Just FriendsHow to share with just friends.
Posted by Facebook on Friday, December 5, 2014
Сам Валерій про себе розповідає так: «З дитинства був музично-обдарованою дитиною. Співав у шкільному хорі. Голос у мене був високий, пронизливий – «Солов'я» Аляб'єва співав на октаву вище Белли Руденко. А ще навчався в музичній школі по класу скрипки.
Гітара з'явилася тільки у восьмому класі. Грали пісні – рок, естраду. Авторську пісню почув від Ігоря Шуваєва в 1976 році. Він тоді вже закінчив Харківський університет, а зустрілися з ним в Ужгороді, на екскурсії. Зібралися ввечері, стали співати пісні, ну, звичайні, пацанячії. А він взяв гітару і заспівав народну пісню «По садочку ходжу ...», але як він грав! Після цього я зрозумів, що на гітарі я нічого не вмію. Від нього я почув і пісні Окуджави. А по-справжньому зрозумів, що це мій жанр, в Рівному взимку 1982 року. Я вперше побачив, що таке справжній авторський концерт. Це був концерт Семена Каца. Він співав прості світлі пісні, без красивих фраз і філософствувань, ці слова глибоко проникли в мою душу і там залишилися на все життя. Його пісню «Чучелёнок» я і тепер пам'ятаю.
Після концерту, як водиться, всі справжні любителі авторської пісні зібралися в клубі «Факел», на посиденьки. Я, наївний пацан, прийшов в клуб і запитав: «Як вступити до КСП»? Сказали – «Для початку, потрібно стати на коліна ...», – сказали в жарт, а я взяв і встав. Схаменулися, – «та ти що, – ми пожартували ...». А я ж приїхав з провінції, з Дубна, і був до крайності наївним. Вперше потрапив в читальний зал в інституті. Заходжу, а там доріжки килимові, чисті. Я роззувся, підходжу до бібліотекарки, а вона мені, – «взуйтеся негайно, не положено босим тут перебувати». А я їй і кажу: «Так на вулиці дощ, у мене черевики брудні, як я по вашим килимах стану бруд розносити?».
Ось так я вступив до клубу самодіяльної пісні. А через два роки поїхали на фестиваль до Вінниці, заспівали дуетом з Ігорем Шуваєвим, і стали лауреатами. Але головною подією того фестивалю було не лауреатство, а зустріч з Андрієм Крючковим з Москви. Ця зустріч справила ефект бомби, що розірвалася. Ми слухали його пісні всю ніч. Це був найвищий рівень творчості.
Але на мої пісні творчість Каца і Крючкова і навіть Висоцького майже не вплинули, мої уподобання вже сформувалися. Це, перш за все, класики російської поезії – Тютчев, Фет, Блок, Гумільов, Ахматова, Пастернак, Багрицький, європейська поезія і навіть китайці Лі Бо і Ду Фу. Потрібно сказати, що я завжди відчував особливий трепет, коли знаходив збіг або перекличку в віршах поетів різних епох. Ось, наприклад, Лі Бо, – «Дивлюсь я на гори, а гори дивляться на мене, і довго дивимося ми, один-одному не набридаючи». А Пастернак, ось так, – «Меня деревья плохо видят на отдаленном берегу». Або ось Єсенін, – «... и ничего в прошедшем мне не жаль». А Лермонтов – «... и не жаль мне прошлого ничуть». Взагалі, для мене, Лермонтов – галактичного масштабу поет. Адже як можна було написати рядок –«Спит Земля в сиянье голубом ...». Я майже впевнений, що Лермонтов – перший космонавт.
Українські пісні – це від мами. Вона напам'ять знає «Кобзар». Бувало, прочитаю їй один рядок, а вона продовжує далі читати по пам'яті. І їй все одно, що поема «Гайдамаки», що «Причинна» – все пам'ятає. Одним з моїх перших творів українською мовою був вірш в формі діалогу з Тарасом Шевченком. Я тоді думав, що я вже поет, і це був душевний діалог мене-поета зі своїм улюбленим поетом.
Живу з відчуттям, що все в цьому світі влаштовано гармонійно і правильно.
Як можу описую в своїх віршах цю найбільшу красу».
Гітара з'явилася тільки у восьмому класі. Грали пісні – рок, естраду. Авторську пісню почув від Ігоря Шуваєва в 1976 році. Він тоді вже закінчив Харківський університет, а зустрілися з ним в Ужгороді, на екскурсії. Зібралися ввечері, стали співати пісні, ну, звичайні, пацанячії. А він взяв гітару і заспівав народну пісню «По садочку ходжу ...», але як він грав! Після цього я зрозумів, що на гітарі я нічого не вмію. Від нього я почув і пісні Окуджави. А по-справжньому зрозумів, що це мій жанр, в Рівному взимку 1982 року. Я вперше побачив, що таке справжній авторський концерт. Це був концерт Семена Каца. Він співав прості світлі пісні, без красивих фраз і філософствувань, ці слова глибоко проникли в мою душу і там залишилися на все життя. Його пісню «Чучелёнок» я і тепер пам'ятаю.
Після концерту, як водиться, всі справжні любителі авторської пісні зібралися в клубі «Факел», на посиденьки. Я, наївний пацан, прийшов в клуб і запитав: «Як вступити до КСП»? Сказали – «Для початку, потрібно стати на коліна ...», – сказали в жарт, а я взяв і встав. Схаменулися, – «та ти що, – ми пожартували ...». А я ж приїхав з провінції, з Дубна, і був до крайності наївним. Вперше потрапив в читальний зал в інституті. Заходжу, а там доріжки килимові, чисті. Я роззувся, підходжу до бібліотекарки, а вона мені, – «взуйтеся негайно, не положено босим тут перебувати». А я їй і кажу: «Так на вулиці дощ, у мене черевики брудні, як я по вашим килимах стану бруд розносити?».
Ось так я вступив до клубу самодіяльної пісні. А через два роки поїхали на фестиваль до Вінниці, заспівали дуетом з Ігорем Шуваєвим, і стали лауреатами. Але головною подією того фестивалю було не лауреатство, а зустріч з Андрієм Крючковим з Москви. Ця зустріч справила ефект бомби, що розірвалася. Ми слухали його пісні всю ніч. Це був найвищий рівень творчості.
Але на мої пісні творчість Каца і Крючкова і навіть Висоцького майже не вплинули, мої уподобання вже сформувалися. Це, перш за все, класики російської поезії – Тютчев, Фет, Блок, Гумільов, Ахматова, Пастернак, Багрицький, європейська поезія і навіть китайці Лі Бо і Ду Фу. Потрібно сказати, що я завжди відчував особливий трепет, коли знаходив збіг або перекличку в віршах поетів різних епох. Ось, наприклад, Лі Бо, – «Дивлюсь я на гори, а гори дивляться на мене, і довго дивимося ми, один-одному не набридаючи». А Пастернак, ось так, – «Меня деревья плохо видят на отдаленном берегу». Або ось Єсенін, – «... и ничего в прошедшем мне не жаль». А Лермонтов – «... и не жаль мне прошлого ничуть». Взагалі, для мене, Лермонтов – галактичного масштабу поет. Адже як можна було написати рядок –«Спит Земля в сиянье голубом ...». Я майже впевнений, що Лермонтов – перший космонавт.
Українські пісні – це від мами. Вона напам'ять знає «Кобзар». Бувало, прочитаю їй один рядок, а вона продовжує далі читати по пам'яті. І їй все одно, що поема «Гайдамаки», що «Причинна» – все пам'ятає. Одним з моїх перших творів українською мовою був вірш в формі діалогу з Тарасом Шевченком. Я тоді думав, що я вже поет, і це був душевний діалог мене-поета зі своїм улюбленим поетом.
Живу з відчуттям, що все в цьому світі влаштовано гармонійно і правильно.
Як можу описую в своїх віршах цю найбільшу красу».
На сторінці використано інформацію та фрагменти текстів з bardschool.kiev.ua, bards.ru, сторінки Валерія Марченка в Facebook
На сторінці використано відео з youtube-каналів: Vladimir Movshits, Darwin show, Днепропетровский клуб самодеятельной песни, bard1954, 1970sergej, Александр Колот
Фото: Юрій Пунькін, Віктор Сироватський, Ігор Жук
Бажаєте зв'язатися з нами? Натисніть, щоб створити повідомлення.