Укр

Ігор Жук

«Першим моїм вчителем музики був батько. – розповідає Ігор Жук. – Він у своєму дитинстві грав у церковному оркестрі на мандоліні, то й мене навчив. Потім я спробував ще купу різних інструментів. Потім мені купили акордеон – то був такий красивий інструмент, що не можна було не грати – і він мене взагалі затяг до музики.
Школу я закінчив у 15 років. Як і багато хлопців того часу, я дуже хотів стати космонавтом. В останніх класах школи наша вчителька фізики й астрономії на уроках астрономії лишала мене з класом, щоб замість неї проводив заняття. Тоді я вже розумівся на телескопах, зірках і сузір'ях, був фанатом того всього. Астрономів готували на той час в Одесі, Києві та Харкові. Але далі Львова батьки мене пускати боялися. Довелося вступити на фізичний факультет. На третьому курсі мені дозволили індивідуальний план навчання при Львівській обсерваторії за спеціальністю астрономія. То я закінчив університет з подвійною спеціальністю: фізик і астроном. До речі, кафедрою теоретичної фізики, яку я закінчив, завідував Ігор Рафаїлович Юхновський. Він мене і послав вчитися далі: у Києві якраз створився інститут теоретичної фізики, де був відділ релятивістської астрофізики і гравітації. Для України то був фактично новий напрямок науки. Там я і закінчив аспірантуру...

Вперше вийшов на публіку з гітарою, напевно, ще студентом. У нашому райцентрі була команда зі спортивного туризму і на обласні змаганнях мене обов'язково брали для конкурсу пісні, знаючи, що я пишу сентиментально-філософські й романтичні пісні. Тож перші публічні виступи були на різних туристичних змаганнях і зльотах.
Потім, коли вже вчився в аспірантурі, відкрив для себе київський клуб авторської пісні «Арсенал» при Будинку культури заводу «Арсенал». Там я потрапив на концерт відомого київського автора Володимира Каденка, з яким ми відтоді потоваришували. У мене тоді ще був комплекс, буцімто я погано граю на гітарі, власне, тому що вона семиструнна, а барди-шестиструнники так жваво вигравали… А коли придивився, побачив, що він віртуозно грає на сіми, і зрозумів, що не у кількості струн справа. Володя Каденко став одним з тих, хто мене вперше вивів у той великий бардівський світ. Я почав співати перед вибагливою публікою.

Перші вірші, ще не пісні, які написав у школі, були українською. Потім, коли відкрив для себе бардівську пісню, а то були пісні Висоцького, Окуджави, Галича, пройшов школу російськомовної пісні. Цілком природно, що у мене з'явилися пісні російською. Їх, напевно, навіть більше. Останнім часом, звісно, пишу українською. Але думаю, вірші самі собі обирають мову. Дещо у мене навіть польською написалося.

За тематикою в мене є історичні, драматичні, патріотичні твори… Але буває так: намагаєшся писати і просувати пісні з глибоким змістом, та раптом напишеш якусь дурничку – вона увесь світ швидко облетить. У мене вже зібралась ціла колекція кліпів з Інету, зроблених у різних країнах, на одну мою маленьку пісеньку «Без сала мучусь». Я написав її для розминки, за п'ять хвилин, коли перекладав «Бесаме мучо» українською...

Мені пощастило з вчителями літератури, саме російської мови і літератури. Це були особливі люди, цікаві особистості. Вони й вплинули на становлення моїх смаків, в основному в поезії. Пізніше, коли вже мешкав у Києві, а це 1970-ті роки, натрапив на перші збірки Ліни Костенко. Це було як спалах...

Взагалі-то, для авторської пісні є дуже багато роботи. І у тій же громадянській поезії, і в естетиці, бо там теж повинна бути громадянська позиція, інакше бездушна й бездумна попса почне витісняти все. Треба мати альтернативу, причому таку, яка була б зрозуміла широким масам людей. Тим часом, у авторської пісні відкрилося не те щоб друге дихання, швидше, почався новий виток розвитку. Фестивалі відбуваються. Загалом від десяти до двадцяти на рік. І досить багатолюдні. Не така шалена популярність, як колись, коли зали тріщали, але… На фестивалях ми кожного року бачимо молодих і перспективних авторів. Знаю точно, що резерв є, потенціал нарощується, естафета передається.»

На сторінці використано інформацію та фрагменти текстів з: uk.wikipedia.org, shron3.chtyvo.org.ua, n-slovo.com.ua, bardschool.kiev.ua

Ігор Теодорович Жук — український бард, поет-пісняр, театральний та кінодраматург, фізик — народився 7 грудня 1951 в с. Руда-Сілецька Кам'янко-Бузького району Львівської області.
У 1972 році закінчив фізичний факультет Львівського державного університету імені І. Франка за спеціальністю теоретична фізика, далі навчався в аспірантурі Інституту теоретичної фізики АН України. Ігор Теодорович — кандидат фізико-математичних наук (1990 рік), спеціаліст із комп'ютерної графіки, кіносценарист, старший науковий співробітник Інституту космічних досліджень НАНУ та НКАУ.

Ігор Жук — автор радіо-вистав, дитячої п'єси, сценаріїв понад 30 фільмів студії «Київнаукфільм», трьох художньо-пізнавальних книг для дітей. До виходу на бардівську сцену Ігор Жук став відомий у колах київської інтелігенції як художник, організатор ряду виставок мистецького андеґраунду на базі Інституту теоретичної фізики. Мав декілька власних експозицій. Навчався у майстерні київських художників (Г. А. Зубченко, Г. Д. Пришедько).

З 1972 року пише пісні на власні вірші. Має близько 400 пісень (українською, російською, польською мовами). Ігор Жук – лауреат та володар спеціального призу за кращу поезію Першого всесоюзного фестивалю авторської пісні (за поданням Булата Окуджави, 1986 рік, Саратов), лауреат Всекраїнського фестивалю авторської пісні «Оберіг» (1991-1994 роки, Луцьк) та Всеукраїнського поетичного вернісажу «Троянди й виноград» (Фонд імені Максима Рильського, 2006 рік), володар премії імені В. Стуса (1997 рік).

Найбільшими авторитетами в поезії і своїми «заочними» учителями вважає поетів «Срібного віку» – Ахматову, Цвєтаєву, Мандельштама, Гумільова, Пастернака, Волошина; з сучасників – Булата Окуджаву та Ліну Костенко.
Виступав у багатьох містах України, а також в Бельгії, Польщі, Росії, США. Учасник Фестивалю української культури в Сопоті (1991 рік, Польща). Постійний учасник та член журі багатьох фестивалів авторської пісні. Автор пісень до історичних фільмів «Отаманщина» (1993 рік), «Симон Петлюра» (1993 рік), «Знак Божої іскри» (2001 рік), до анімаційного фільму «Йшов трамвай №9» (2002 рік, «Срібний ведмідь» на Берлінському міжнародному кінофестивалі в 2003 році).
З виданого має поетичну збірку під назвою «Вавилон», яку вийшла чотирма мовами – українською, російською, польською і німецькою. В основі збірки – біблійний цикл пісень.

З 1972 року постійно мешкає в Києві. Працював науковим співробітником спочатку в Інституті теоретичної фізики національної Академії наук, потім в Українському центрі стандартизації та метрології.