Едуард Драч
Творчість Едуарда Драча неможливо жорстко вписати в будь-які відомі нам жанри, тому що він увесь час уникає штампів, стереотипів. На загал – це співана поезія, авторські музика і виконання, водночас – нестримне прагнення до розширення музичної палітри. Інколи чуєш кобзаря і лірника, інколи – барда, часом – рокера або публіциста-декламатора. Він має особисту, ні в кого не позичену інтонацію, вібрації його думки й темпераменту ніколи не бувають мляво-заспокійливими, а головні «месиджі» – патетично-надуманими. Його міра смаку і мудрості є наслідком інтуїтивних пошуків формули гармонії.
Перемога на легендарній «Червоній Руті-89» молодого лікаря з Черкас Едуарда Драча переконала насамперед його самого в тому, що зупинятися на досягнутому не можна. І пісня стала двигуном його долі, повністю змінивши спосіб і стиль життя. Окрім, власне, співу під гітару, Едуард звертається до кобзи. Його вчителем автентичної гри на кобзі стає кобзар і майстер музичних інструментів Микола Будник. Едуард стає співорганізатором і учасником «троїстих музик» київського кобзарського цеху, паралельно пробуючи працювати в жанрах поп-року та фольк-джазу, використовуючи суто кобзарську манеру співу.
«В інституті мене викликали в деканат, – згадує Едуард Валерійович, – їм треба було заповнити творчі колективи. «Хочеш мати гуртожиток і стипендію? Підеш грати в такий-то гурт». Так я потрапив у компанію однодумців. Мене направили в групу «Ранок». Там грали фольк-авангард – обробки народних пісень, часто придумували авторські, але оголошували їх народними, щоб у влади не було претензій. «Ранок» перемагав у всесоюзному джазовому фестивалі. Але, коли настали андроповські часи і наш керівник Олексій Маковецький необережно вжив зі сцени формулювання «джаз-рок», гурт закрили на рік. Потім із нас цю анафему знімали кадебісти. Мусили пограти їм, а вони сказали: все нормально. Уже коли прийшов Горбачов, проблем не було…
В 1989 році взяв участь у першому фестивалі «Червона рута» … На фестивалі вперше виконали гімн України. Тричі. Спочатку – в стилі Джиммі Хендрікса – його заграв на гітарі Славко Галатін із дуету «Дарка і Славко». Почав імпровізувати, і раптом виринула мелодія гімну. Народ підхопив. Потім ще раз заспівала діаспора на заключному концерті. Втретє виконав Василь Жданкін...
Людей, які приходили із синьо-жовтими прапорами, міліціонери били і відвозили у відділки. За нами, лауреатами, стежили. Коли йшли на заключний концерт, «Товариство Лева» (одна з перших незалежних організацій в УРСР, створена у Львові 19 жовтня 1987 року) проривалося зі стягами, наче в бій. На них кинулися міліціянти, але кадебісти, які за нами йшли, подіставали посвідчення: «Лауреатів не чіпати». Трансляція тієї «Червоної рути» була не пряма, а «крива». Події на екрані запізнювалися на 5 хвилин. За цей час вирізали моменти, де в натовпі з'являлися синьо-жовті прапори. Але потім місцеві телевізійники напоїли київську журналістку, яка не пропускала крамоли в ефір. І синьо-жовті прапори таки показали. На заключному концерті лауреатам заборонили виступати – бо співали гімн і стояли під синьо-жовтими прапорами. Замість нас мали вийти дипломанти. Але ті почали відмовлятися на нашу користь. Наші інструменти таємно від міліції пронесли глядачі. Ми заграли…
Брав участь у Революції гідності. Кобзар мусить бути на всіх «посполитих рушеніях». Його функція – це система координат. Має співати псалми і канти, щоб заспокоїти гарячі голови. Бо всяка революційна ситуація спричиняє бурхливі внутрішні зміни. Людина швидко може озлобитися, стати нечутливою до інших, мстивою. Щоб народ не оскотинився, треба співати про розумне, добре і вічне…
У 80-ті та 90-ті авторська пісня виконувала функцію вільної преси. Її ловили з іноземних «голосів», один одному переписували касети. За відсутності вільної журналістики пісня була замінником вільного слова. Потім усе змінилося. Тепер для того, аби познайомити слухача з новими творами, потрібні хороші зв'язки і великі кошти. Для величезної кількості ФМ-радіостанцій авторська пісня була і є стовідсотковим «неформатом». На одній національній радіостанції на мою пропозицію поставити в ефір деякі пісні, мені відповіли, що я маю звернутись у рекламний відділ… Ось чому виникає враження, що авторська пісня зникла… Я знаю, що спрага у людей до авторської пісні є. Все ж таки, публіка у нас освічена, і вона не завжди сприймає пісні з надто простими або примітивними текстами. Якщо пісня справді звучить як сповідь, люди хочуть співпереживати. Вони хочуть осмислити її.»
Перемога на легендарній «Червоній Руті-89» молодого лікаря з Черкас Едуарда Драча переконала насамперед його самого в тому, що зупинятися на досягнутому не можна. І пісня стала двигуном його долі, повністю змінивши спосіб і стиль життя. Окрім, власне, співу під гітару, Едуард звертається до кобзи. Його вчителем автентичної гри на кобзі стає кобзар і майстер музичних інструментів Микола Будник. Едуард стає співорганізатором і учасником «троїстих музик» київського кобзарського цеху, паралельно пробуючи працювати в жанрах поп-року та фольк-джазу, використовуючи суто кобзарську манеру співу.
«В інституті мене викликали в деканат, – згадує Едуард Валерійович, – їм треба було заповнити творчі колективи. «Хочеш мати гуртожиток і стипендію? Підеш грати в такий-то гурт». Так я потрапив у компанію однодумців. Мене направили в групу «Ранок». Там грали фольк-авангард – обробки народних пісень, часто придумували авторські, але оголошували їх народними, щоб у влади не було претензій. «Ранок» перемагав у всесоюзному джазовому фестивалі. Але, коли настали андроповські часи і наш керівник Олексій Маковецький необережно вжив зі сцени формулювання «джаз-рок», гурт закрили на рік. Потім із нас цю анафему знімали кадебісти. Мусили пограти їм, а вони сказали: все нормально. Уже коли прийшов Горбачов, проблем не було…
В 1989 році взяв участь у першому фестивалі «Червона рута» … На фестивалі вперше виконали гімн України. Тричі. Спочатку – в стилі Джиммі Хендрікса – його заграв на гітарі Славко Галатін із дуету «Дарка і Славко». Почав імпровізувати, і раптом виринула мелодія гімну. Народ підхопив. Потім ще раз заспівала діаспора на заключному концерті. Втретє виконав Василь Жданкін...
Людей, які приходили із синьо-жовтими прапорами, міліціонери били і відвозили у відділки. За нами, лауреатами, стежили. Коли йшли на заключний концерт, «Товариство Лева» (одна з перших незалежних організацій в УРСР, створена у Львові 19 жовтня 1987 року) проривалося зі стягами, наче в бій. На них кинулися міліціянти, але кадебісти, які за нами йшли, подіставали посвідчення: «Лауреатів не чіпати». Трансляція тієї «Червоної рути» була не пряма, а «крива». Події на екрані запізнювалися на 5 хвилин. За цей час вирізали моменти, де в натовпі з'являлися синьо-жовті прапори. Але потім місцеві телевізійники напоїли київську журналістку, яка не пропускала крамоли в ефір. І синьо-жовті прапори таки показали. На заключному концерті лауреатам заборонили виступати – бо співали гімн і стояли під синьо-жовтими прапорами. Замість нас мали вийти дипломанти. Але ті почали відмовлятися на нашу користь. Наші інструменти таємно від міліції пронесли глядачі. Ми заграли…
Брав участь у Революції гідності. Кобзар мусить бути на всіх «посполитих рушеніях». Його функція – це система координат. Має співати псалми і канти, щоб заспокоїти гарячі голови. Бо всяка революційна ситуація спричиняє бурхливі внутрішні зміни. Людина швидко може озлобитися, стати нечутливою до інших, мстивою. Щоб народ не оскотинився, треба співати про розумне, добре і вічне…
У 80-ті та 90-ті авторська пісня виконувала функцію вільної преси. Її ловили з іноземних «голосів», один одному переписували касети. За відсутності вільної журналістики пісня була замінником вільного слова. Потім усе змінилося. Тепер для того, аби познайомити слухача з новими творами, потрібні хороші зв'язки і великі кошти. Для величезної кількості ФМ-радіостанцій авторська пісня була і є стовідсотковим «неформатом». На одній національній радіостанції на мою пропозицію поставити в ефір деякі пісні, мені відповіли, що я маю звернутись у рекламний відділ… Ось чому виникає враження, що авторська пісня зникла… Я знаю, що спрага у людей до авторської пісні є. Все ж таки, публіка у нас освічена, і вона не завжди сприймає пісні з надто простими або примітивними текстами. Якщо пісня справді звучить як сповідь, люди хочуть співпереживати. Вони хочуть осмислити її.»
На сторінці використано інформацію та фрагменти текстів з: uk.wikipedia.org, musicinukrainian.files.wordpress.com, argumentua.com, rock-oko.com
Драч Едуард Валерійович — український бандурист, поет, бард, рок-музикант — народився 6 квітня 1965 року у місті Кривий Ріг Дніпропетровської області.
Мати – терапевт, батько – інженер-електрик. Навчався у музичній школі по класу скрипки. Закінчив Дніпропетровський медичний інститут (1988). У 1982-1988 роках мешкав у Дніпропетровську, 1989–1993 - у Черкасах, з 1994 року — у Києві. За фахом – лікар-невропатолог. Зараз працює в Києві невропатологом і реабілітологом.
Переможець фестивалів «Червона рута» (перше місце в номінації «авторська пісня», Чернівці, 1989 рік), «Оберіг» (Луцьк, 1991 рік) «Білі вітрила» (Київ, 1992 рік), Республіканського фестивалю авторської пісні (Київ, 1988 рік), зльоту клубів авторської пісні в Україні та Молдові (Харків, 1987 рік), телерадіоконкурсу «Нові імена» (Київ, 1988 рік). У складі гурту «Ранок» дипломант Всесоюзного джазового фестивалю «Джаз на Дніпрі» (Дніпропетровськ, 1983 рік).
Окрім гітари та кобзи володіє скрипкою, бас-гітарою, банджо, мандоліною, гуслями-словішами. Виконавець та реконструктор традиційного кобзарсько-лірницького репертуару в супроводі вересаївської кобзи, старосвітської бандури та колісної ліри. Виконавську школу почав опановувати з 1988-го вивчаючи дослідження М. Лисенка та інших музикознавців. Значну частину репертуару становлять авторські псалми та фолк — «запорозькі пісні», козацькі псалми, лицарські пісні, невольничі плачі, богомільні пісні, побожні псалми та канти, духовна та світська лірика. В спільноті Київського кобзарського цеху (1988).
Виступає з 1983 року. Гастролював у Канаді, Німеччині, Франції, Польщі, Росії і майже по всіх містах України. Творчі напрямки: авторська пісня (автор слів та музики), сучасна балада та романс, традиційне кобзарство, фольк-авангард, фольк-джаз, рок. У 2007–2008 роках виступав у складі гурту «Рутенія» як гітарист і вокаліст.
Едуард Драч – представник ліричної та лірично-епічної лінії української авторської пісні. Він першим в українській акустичній музиці органічно поєднав елементи давньої української народної музики зі стилістикою нової авторської пісні та використав особливості кобзарської манери співу.
З 2001 року – заслужений працівник культури України. У 2019 році нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеню.
Мати – терапевт, батько – інженер-електрик. Навчався у музичній школі по класу скрипки. Закінчив Дніпропетровський медичний інститут (1988). У 1982-1988 роках мешкав у Дніпропетровську, 1989–1993 - у Черкасах, з 1994 року — у Києві. За фахом – лікар-невропатолог. Зараз працює в Києві невропатологом і реабілітологом.
Переможець фестивалів «Червона рута» (перше місце в номінації «авторська пісня», Чернівці, 1989 рік), «Оберіг» (Луцьк, 1991 рік) «Білі вітрила» (Київ, 1992 рік), Республіканського фестивалю авторської пісні (Київ, 1988 рік), зльоту клубів авторської пісні в Україні та Молдові (Харків, 1987 рік), телерадіоконкурсу «Нові імена» (Київ, 1988 рік). У складі гурту «Ранок» дипломант Всесоюзного джазового фестивалю «Джаз на Дніпрі» (Дніпропетровськ, 1983 рік).
Окрім гітари та кобзи володіє скрипкою, бас-гітарою, банджо, мандоліною, гуслями-словішами. Виконавець та реконструктор традиційного кобзарсько-лірницького репертуару в супроводі вересаївської кобзи, старосвітської бандури та колісної ліри. Виконавську школу почав опановувати з 1988-го вивчаючи дослідження М. Лисенка та інших музикознавців. Значну частину репертуару становлять авторські псалми та фолк — «запорозькі пісні», козацькі псалми, лицарські пісні, невольничі плачі, богомільні пісні, побожні псалми та канти, духовна та світська лірика. В спільноті Київського кобзарського цеху (1988).
Виступає з 1983 року. Гастролював у Канаді, Німеччині, Франції, Польщі, Росії і майже по всіх містах України. Творчі напрямки: авторська пісня (автор слів та музики), сучасна балада та романс, традиційне кобзарство, фольк-авангард, фольк-джаз, рок. У 2007–2008 роках виступав у складі гурту «Рутенія» як гітарист і вокаліст.
Едуард Драч – представник ліричної та лірично-епічної лінії української авторської пісні. Він першим в українській акустичній музиці органічно поєднав елементи давньої української народної музики зі стилістикою нової авторської пісні та використав особливості кобзарської манери співу.
З 2001 року – заслужений працівник культури України. У 2019 році нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеню.
На сторінці використано відео з youtube-каналів: Едуард Драч, Kolyskova Vid Tata, rutheniarock1, BOM ADLIBITUM, Клуб авторской песни Арсенал
Фото: Володимир Павлик, Роман Власюк, gazeta.ua
Бажаєте зв'язатися з нами? Натисніть, щоб створити повідомлення.