Дмитро Долгов
Сам Дмитро розповідає про себе так: «Коли це все почалося, я і не згадаю. Може, хтось і скаже, що прокинувся з відчуттям поета, творця. У мене такого не було. Може, все почалося з казок бабусі..., а, може, з ідеї мами, яка бажала прищепити дитині смак до російської поезії ... В першому класі, на уроці співу, заспівав пісню «Мне кажется порою, что солдаты...» — вчителька заплакала, як мені тоді здавалося, від мого проникливого виконання.
Трохи пізніше, у дворі, грали на гітарах і співали: «А ты опять, сегодня не пришла…».
Може, це сталося після публікацій перших віршованих спроб в стінгазеті, коротше — все сталося само собою, як відчуття того, що я людина, що у мене дві руки і дві ноги, що вночі хочеться спати, а вдень — їсти. Насіння потрапили в благодатний грунт, і пристрасть, ні, не пристрасть, а звичка до прикладання слів одне до одного вкоренилася.
Але найстрашніше сталося пізніше — я був інфікований піснями Булата Окуджави, інфікований смертельно, тобто назавжди. Потім я чув багатьох бардів, і тих, хто голосно і гарно співає, і тих, хто молодше і модніше, але відчуття простоти і космічної гармонії в піснях майстра не зникало. Непомітно, майстерно виводячи в життя Ваньку Морозова, Льоньку Корольова, Надійку, юнкерів, відштовхуючи їх від земної тверді в простір духу, зводячи їх земні справи в ранг істини, а їх самих в святих. Сам же майстер крокував поруч з ними, тими ж московськими вулицями, і одночасно дивився на них зверху. І якщо вони ставали святими, то тоді він просто Бог. Ось, він, — думав я, — звичайний радянський Бог.
І якщо я міг пройти повз Елвіса і Пола, повз Бориса і Андрія, і навіть повз Олександра Миколайовича і Олександра Аркадійовича, то повз Булата Шалвовича — не зміг…
Взагалі-то, мама хотіла, щоб я став художником. Частенько, коли я йшов в художню школу, зустрічалися хлопці з гітарою. Вони сиділи в альтанці, співали, показували один одному нові акорди, які зачаровують душу, струнні перебори. Я сідав поруч, відкладав папку з малюнками подалі. Загалом, гітара перемагала, і я залишався з ними до глибокого вечора. Коли мама питала, — що малювали, — відповідав, — гіпсове вухо, і пред'являв малюнок олівцем тримісячної давності.
Потім було захоплення гірськими походами, де мої гітарні опуси отримали колосальну підтримку і небачений прогрес. Я відкрив творчість самодіяльної, як її тоді називали, пісні. Розучував — Окуджаву, Візбора, Кукіна, Кіма. Важно сказати, в той час жанр був на зльоті, виконання, а тим більше, написання пісень являло собою прояв крайнього ступеня вільнодумства, громадянської позиції, а самі автори-виконавці були провідниками цих ідей, свого роду проповідниками і натхненниками. Я опинився в самому центрі цих світлих і небезпечних подій. У компанії, де кожен день показують і обговорюють написане тільки-що, практично неможливо не почати писати своє. Пробують писати майже всі, але не у всіх вистачає здорового глузду вчасно зупинитися. Мені пощастило — у мене його не вистачило. Опуси стали популярними, а я знайшов своїх шанувальників.
Пізніше з'явилися записи, фестивалі, концерти, виступи. Завдяки пісням і хорошим людям, мені вдалося поїздити від Білого до Чорного моря, від Бреста до Красноярська. А пісням пощастило ще більше — вони подорожують по країнах і континентах.
Перший альбом «Весна и прочее» записаний на запорізькій студії «Ринг» в 1991 році. Цей альбом просто спроба почути себе, якось відсторонено подивитися, що таке цей бард-Долгов. Сам запис тривав трохи більше години: я став до мікрофона і без перерви співав все, що написав, потім послухав і переписав пару пісень з явними ляпами. Незважаючи на поспіх, спроба виявилася вдалою. Я зробив десяток копій і роздарував друзям. Велике було моє здивування, коли через півроку ці записи були і в Кишиневі, і в Москві…
Все коли-небудь закінчується. І ось одного разу я прокинувся і зрозумів, їхати нікуди, скрізь криза — не до пісень. Ось тут і довелося згадати, що творчість всюди, безвихідних ситуацій не буває, що прийшов час згадати як змішувати фарби, як тримати кисть, як можна реалізувати свій творчий потенціал іншими засобами — кольором, лінією, фактурою. Згадати, що світ, незважаючи на кризу, прекрасний, люди гарні, а життя всього одне. До своїх картин ставлюся, як і до пісень — це історія, і чим правдивіше ти її розповів, тим більше їй вірять. Тому і картини носять репортажний характер. Назва полотна для мене не менш важлива, ніж сам сюжет, вона ж і розкриває його суть. Може це неправильно, з точки зору художників, але це мій шлях. Коли мене запитують, — а в якому стилі ви працюєте? Я відповідаю — це «стиль дилетанта у якого сверблять руки»…
Іноді пишу пісні і роблю це досить добре (чесно, без халтури).
Зараз не задаю собі питання в якому стилі і жанрі ці пісні написані, чим ширше стилістика, тим краще, більше шансів, що їх почують…
Пісня, при всій, здавалося би, несерйозності предмету, займає величезну роль в житті людини. Говорячи простіше, пісні — це коди, на підсвідомому рівні ці коди проникають з маминої колискової і зберігаються все життя. Ми пам'ятаємо пісень більше, ніж самі підозрюємо про це. Думаю, мудрість поколінь, мораль, національні та інші риси записані у вигляді пісень-кодів. Можна заперечити, а література? Імовірним є той факт, що найближчим часом книжок читати стане ніколи, та й нікому (утрирую). А пісні всюдисущі і всепроникливі, їм не страшний біг життя, тому що вони біжать в тому ж ритмі. У цьому їх природа —ритмічно та інтонаційно відповідати своєму часу, інакше їх не слухають.
Трохи пізніше, у дворі, грали на гітарах і співали: «А ты опять, сегодня не пришла…».
Може, це сталося після публікацій перших віршованих спроб в стінгазеті, коротше — все сталося само собою, як відчуття того, що я людина, що у мене дві руки і дві ноги, що вночі хочеться спати, а вдень — їсти. Насіння потрапили в благодатний грунт, і пристрасть, ні, не пристрасть, а звичка до прикладання слів одне до одного вкоренилася.
Але найстрашніше сталося пізніше — я був інфікований піснями Булата Окуджави, інфікований смертельно, тобто назавжди. Потім я чув багатьох бардів, і тих, хто голосно і гарно співає, і тих, хто молодше і модніше, але відчуття простоти і космічної гармонії в піснях майстра не зникало. Непомітно, майстерно виводячи в життя Ваньку Морозова, Льоньку Корольова, Надійку, юнкерів, відштовхуючи їх від земної тверді в простір духу, зводячи їх земні справи в ранг істини, а їх самих в святих. Сам же майстер крокував поруч з ними, тими ж московськими вулицями, і одночасно дивився на них зверху. І якщо вони ставали святими, то тоді він просто Бог. Ось, він, — думав я, — звичайний радянський Бог.
І якщо я міг пройти повз Елвіса і Пола, повз Бориса і Андрія, і навіть повз Олександра Миколайовича і Олександра Аркадійовича, то повз Булата Шалвовича — не зміг…
Взагалі-то, мама хотіла, щоб я став художником. Частенько, коли я йшов в художню школу, зустрічалися хлопці з гітарою. Вони сиділи в альтанці, співали, показували один одному нові акорди, які зачаровують душу, струнні перебори. Я сідав поруч, відкладав папку з малюнками подалі. Загалом, гітара перемагала, і я залишався з ними до глибокого вечора. Коли мама питала, — що малювали, — відповідав, — гіпсове вухо, і пред'являв малюнок олівцем тримісячної давності.
Потім було захоплення гірськими походами, де мої гітарні опуси отримали колосальну підтримку і небачений прогрес. Я відкрив творчість самодіяльної, як її тоді називали, пісні. Розучував — Окуджаву, Візбора, Кукіна, Кіма. Важно сказати, в той час жанр був на зльоті, виконання, а тим більше, написання пісень являло собою прояв крайнього ступеня вільнодумства, громадянської позиції, а самі автори-виконавці були провідниками цих ідей, свого роду проповідниками і натхненниками. Я опинився в самому центрі цих світлих і небезпечних подій. У компанії, де кожен день показують і обговорюють написане тільки-що, практично неможливо не почати писати своє. Пробують писати майже всі, але не у всіх вистачає здорового глузду вчасно зупинитися. Мені пощастило — у мене його не вистачило. Опуси стали популярними, а я знайшов своїх шанувальників.
Пізніше з'явилися записи, фестивалі, концерти, виступи. Завдяки пісням і хорошим людям, мені вдалося поїздити від Білого до Чорного моря, від Бреста до Красноярська. А пісням пощастило ще більше — вони подорожують по країнах і континентах.
Перший альбом «Весна и прочее» записаний на запорізькій студії «Ринг» в 1991 році. Цей альбом просто спроба почути себе, якось відсторонено подивитися, що таке цей бард-Долгов. Сам запис тривав трохи більше години: я став до мікрофона і без перерви співав все, що написав, потім послухав і переписав пару пісень з явними ляпами. Незважаючи на поспіх, спроба виявилася вдалою. Я зробив десяток копій і роздарував друзям. Велике було моє здивування, коли через півроку ці записи були і в Кишиневі, і в Москві…
Все коли-небудь закінчується. І ось одного разу я прокинувся і зрозумів, їхати нікуди, скрізь криза — не до пісень. Ось тут і довелося згадати, що творчість всюди, безвихідних ситуацій не буває, що прийшов час згадати як змішувати фарби, як тримати кисть, як можна реалізувати свій творчий потенціал іншими засобами — кольором, лінією, фактурою. Згадати, що світ, незважаючи на кризу, прекрасний, люди гарні, а життя всього одне. До своїх картин ставлюся, як і до пісень — це історія, і чим правдивіше ти її розповів, тим більше їй вірять. Тому і картини носять репортажний характер. Назва полотна для мене не менш важлива, ніж сам сюжет, вона ж і розкриває його суть. Може це неправильно, з точки зору художників, але це мій шлях. Коли мене запитують, — а в якому стилі ви працюєте? Я відповідаю — це «стиль дилетанта у якого сверблять руки»…
Іноді пишу пісні і роблю це досить добре (чесно, без халтури).
Зараз не задаю собі питання в якому стилі і жанрі ці пісні написані, чим ширше стилістика, тим краще, більше шансів, що їх почують…
Пісня, при всій, здавалося би, несерйозності предмету, займає величезну роль в житті людини. Говорячи простіше, пісні — це коди, на підсвідомому рівні ці коди проникають з маминої колискової і зберігаються все життя. Ми пам'ятаємо пісень більше, ніж самі підозрюємо про це. Думаю, мудрість поколінь, мораль, національні та інші риси записані у вигляді пісень-кодів. Можна заперечити, а література? Імовірним є той факт, що найближчим часом книжок читати стане ніколи, та й нікому (утрирую). А пісні всюдисущі і всепроникливі, їм не страшний біг життя, тому що вони біжать в тому ж ритмі. У цьому їх природа —ритмічно та інтонаційно відповідати своєму часу, інакше їх не слухають.
На сторінці використано інформацію та фрагменти текстів з: bardschool.kiev.ua, dneproblaka.com.ua, bards.ru, poezia.org
Долгов Дмитро Станіславович – поет, композитор, автор-виконавець і художник – народився 27 лютого 1965 року в Запоріжжі.
Після служби в армії в 1983-85 роках навчався на філологічному факультеті Запорізького державного університету за спеціальністю «філолог».
Перші пісні написав у 1983 році.
Пісенна кар'єра Дмитра Долгова почалася в 1986 році, коли він потрапив в запорізький клуб авторської пісні «Парус», учасниками якого були Олексій Недвига, Сергій Кучма, Олена Алексєєва (тоді - Солодовник), Олександр Супрун, Олександр Бєлан та інші запорізькі барди.
На першому фестивалі, в якому Дмитро брав участь, – харківському «Есхарі» в 1986 році – він відразу отримав і своє перше лауреатство. Пізніше він ставав лауреатом фестивалів «Петербургский аккорд» (1999 рік), ім. Грушина (1998 рік), а також фестивалів в Ялті, Старому Осколі, Курську, Воронежі та інших містах.
Познайомившись в 1986 році в клубі «Парус» з Оленою Алексєєвою, вони створили спільний дует, в репертуарі якого були пісні Володимира Васильєва, Юлія Кіма, Булата Окуджави, Михайла Щербакова, Григорія Дікштейна та інших відомих і улюблених авторів. Дует отримав широку популярність в бардівському середовищі далеко за межами Запоріжжя – їх запрошували з концертами і на фестивалі в багато міст Радянського Союзу.
Сергій Кучма згадує: «Я вважаю цей дует одним з кращих в авторській пісні України і (тоді ще) СРСР. У дуеті дивовижне поєднання близьких тембрів поєднувалося з прекрасним гітарним акомпанементом Діми і дуже цікавим підбором пісень. Завдяки леніному «дресируванню», всі пісні були відпрацьовані до найдрібніших нюансів і «відлітали від зубів». Дует моментально підхоплював новинки, такі як «Бабелевський цикл» Григорія Дікштейна і став лауреатом кількох фестивалів і зльотів».
Після розпаду дуету Дмитро Долгов став виконувати переважно власні пісні.
У 2004 році Дмитро переїхав до Києва, де кілька років пропрацював в рекламних компаніях консультантом з реклами, PR-менеджером і арт-директором рекламного агентства. У 2012 заснував Київську школу бардів Дмитра Долгова, якою керує і зараз.
Пісні Дмитра Долгова виконують не тільки в Україні, а й далеко за її межами, і не тільки в бардівському середовищі. Також Дмитро організовує виступи інших бардів в київському кафе «Висоцький». Киянам добре знайомий цікавий проект «Своєю колією», в якому Дмитро Долгов і Павло Нікітін проводять пісенні екскурсії по містах України.
Дмитро Долгов веде активну концертну діяльність і пише картини, бере участь в різних фестивалях в якості члена журі, ведучого творчих майстерень. З 2019 року Дмитро – арт-директор Міжнародного фестивалю авторської пісні імені Олександра Галича «Облака».
Після служби в армії в 1983-85 роках навчався на філологічному факультеті Запорізького державного університету за спеціальністю «філолог».
Перші пісні написав у 1983 році.
Пісенна кар'єра Дмитра Долгова почалася в 1986 році, коли він потрапив в запорізький клуб авторської пісні «Парус», учасниками якого були Олексій Недвига, Сергій Кучма, Олена Алексєєва (тоді - Солодовник), Олександр Супрун, Олександр Бєлан та інші запорізькі барди.
На першому фестивалі, в якому Дмитро брав участь, – харківському «Есхарі» в 1986 році – він відразу отримав і своє перше лауреатство. Пізніше він ставав лауреатом фестивалів «Петербургский аккорд» (1999 рік), ім. Грушина (1998 рік), а також фестивалів в Ялті, Старому Осколі, Курську, Воронежі та інших містах.
Познайомившись в 1986 році в клубі «Парус» з Оленою Алексєєвою, вони створили спільний дует, в репертуарі якого були пісні Володимира Васильєва, Юлія Кіма, Булата Окуджави, Михайла Щербакова, Григорія Дікштейна та інших відомих і улюблених авторів. Дует отримав широку популярність в бардівському середовищі далеко за межами Запоріжжя – їх запрошували з концертами і на фестивалі в багато міст Радянського Союзу.
Сергій Кучма згадує: «Я вважаю цей дует одним з кращих в авторській пісні України і (тоді ще) СРСР. У дуеті дивовижне поєднання близьких тембрів поєднувалося з прекрасним гітарним акомпанементом Діми і дуже цікавим підбором пісень. Завдяки леніному «дресируванню», всі пісні були відпрацьовані до найдрібніших нюансів і «відлітали від зубів». Дует моментально підхоплював новинки, такі як «Бабелевський цикл» Григорія Дікштейна і став лауреатом кількох фестивалів і зльотів».
Після розпаду дуету Дмитро Долгов став виконувати переважно власні пісні.
У 2004 році Дмитро переїхав до Києва, де кілька років пропрацював в рекламних компаніях консультантом з реклами, PR-менеджером і арт-директором рекламного агентства. У 2012 заснував Київську школу бардів Дмитра Долгова, якою керує і зараз.
Пісні Дмитра Долгова виконують не тільки в Україні, а й далеко за її межами, і не тільки в бардівському середовищі. Також Дмитро організовує виступи інших бардів в київському кафе «Висоцький». Киянам добре знайомий цікавий проект «Своєю колією», в якому Дмитро Долгов і Павло Нікітін проводять пісенні екскурсії по містах України.
Дмитро Долгов веде активну концертну діяльність і пише картини, бере участь в різних фестивалях в якості члена журі, ведучого творчих майстерень. З 2019 року Дмитро – арт-директор Міжнародного фестивалю авторської пісні імені Олександра Галича «Облака».
На сторінці використано відео з youtube-каналів: Elegantium Studio, Днепропетровский клуб самодеятельной песни, bardschool2, общественное движение Экополитика, Олександр Мадей
Фото: Ріта Соловьйова, Микола Шошанні, Олександр Пархоменко
Бажаєте зв'язатися з нами? Натисніть, щоб створити повідомлення.